РІДНА МОВА В ПІСНІ І ПОЕЗІЇ

(До Дня української писемності)

Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих. - рідна мова.

(М. Рильський)

Найбільше й найдорожче добро в кожного народу - це його мова. Вона є найдивовижнішим і найчарівнішим скарбом, який створила людина за всю свою історію. Кожен народ оберігає цей скарб, його чистоту й багатство, бо знає: вмерла мова в устах народу - вмер і народ. У складних умовах похмурої імперської дійсності розвивалася українська мова. Російське самодержавство принижувало і душило все живе в народі. XIX і XX століття - тяжкі сторінки гласних і негласних заборон української мови, репресій, утисків, зневажання. Але наш народ зберіг свою мову. І цьому йому допомогла українська інтелігенція - репресована, знищувана, розстрілювана, але нескорена. Серед неї були видатні поети М.Рильський і П. Тичина, В.Сосюра і А.Малишко та інші, які виступали на захист прав, за самобутність української мови.

Щоб пояснити важку долю рідної мови, М.Рильський звертається у своєму вірші «Рідна мова» до трагічної історії нашого народу.

Рильський, М. Рідна мова [вірш] / М. Рильський // Рильський, М. Твори у двох томах / М.Рильський. - К., 1975. -Т.1.-С. 357-359.

Страшні царські заборони і укази заковували наше слово в кайдани, перекривали йому подих, не пускали його до школи, літератури, мистецтва.

Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В'язали, кидали за грати...

«Зробить калікою з калік тебе хотіли, рідна мати» - гнівно зазначає М. Рильський.

Вірш «Рідна мова» є величальною піснею українській мові. Вперше він прозвучав у 1958 році на з'їзді письменників України з уст самого автора.

Рідну мову поет порівнює з гулом століть, шумом віків, подихом бурі і дає її влучне визначення:

Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.

Завершується вірш натхненним зверненням поета до рідної мови:

Мужай, прекрасна наша мова,
Серед прекрасних братніх мов,
Живи, народу вільне слово,
Над прахом царських корогов,
Цвіти над нами веселково,
Як мир, як щастя, як любов!

Максим Рильський проголосив ці патріотичні слова багато років тому, а звучать вони свіжо, актуально, адже боротьба за волю і співуче слово триває, бо вічним є народ, його національна свідомість, його культура і рідна мова. М.Рильський розглядає мову як неоцінене духовне багатство, що передається з покоління в покоління. У вірші «Мова»

Рильський, М. Мова [вірш] / М.Рильський //. Рильський, М. Твори в двох томах / М.Рильський. – К., 1975. - Т.1. - С.308-309.

поет радить вчитися у народу, де кожне слово - це перлина, це праця, це натхнення, це людина, і закликає відроджувати рідну мов), дбати про її духовний розквіт:

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде.

Рідне слово, мова рідного народу - це одна із наскрізних тем у творчості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д.Павличко написав сонет «О рідне слово, хто без тебе я?», який увійшов до «Київських сонетів)».

Павличко, Д. О рідне слово, хто без тебе я? / Д.Павличко // Павличко, Д. Вибрані твори: в 2 т. / Д.Павличко. - К., 1979. -Т.2.-С.133.

Поет засуджує тих, хто відцурався рідної мови і дає яскраве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної людини.

У збірці «Правда кличе»

Павличко, Д. Правда кличе: поезії: для ст. шк. віку / Д.Павличко; худож. Ю.Чеканюк.. - К.: Веселка, 1995.-318с: іл.

Дмитро Павличко порушує гострі для української нації проблеми мови, історії, мистецтва. Так, у вірші «Ти зрікся мови рідної...» поет картає земляка - українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем.

Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одної о знайомого в справах філологічних», в якому також йдеться про ледаря - негідника, що «рідне поле на пропаще в буддячі кинув, що рідне слово в собі згасив, неначе ватру».

Рідна мова - одна з найбільш хвилюючих тем у віршах Д.Павличка останніх років. У циклі «Вірші з Монголії», що входить у збірку «Правда кличе», вирізняється поезія «Між горами в долинах - білі юрти». Поет віднаходить особливі епітети, щоб повідати, як люблять і цінують монголи «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою».

Глибоко турбувала доля рідної мови і В.Сосюру. Вирісши у російськомовному оточенні, знаючи і шануючи російську мову, він завжди відчував, що й його жилах тече козацька кров, що його призначення поета і громадянина - боронити українську мову, українську культуру.

Перу поета належить ряд віршів про рідну мову. «Солов'їною» називає він її у вірші «Любіть Україну» .

Сосюра, В. Любіть Україну [вірш| / В.Сосюра // Сосюра, В. Всім серцем любіть Україну...: вибрані твори / В.Сосюра. -К., 2003. - С.272-273.

З великою синівською любов'ю говорить Сосюра при красу й силу рідного слова в поезії «О мово моя!»

Сосюра, В. О мово моя!: [вірш] / В.Сосюра // Сосюра, В. Всім серцем любіть Україну...: вибрані твори / В.Сосюра. - К., 2003.-С.291.

Вірш закінчується щирими проникливими рядками:

О мово вкраїнська!..Хто любить її
Той любить мою Україну.

Болісними були роздуми поета про долю української мови та її народу. Дні і ночі, писав він, минали в «нескінченній муці й тривозі за душу мого народу, за українську мову».

У поезіях «Як не любити рідну мову», «Я знаю силу слова»

Сосюра, В. Як не любити рідну мову / В.Сосюра // Сосюра, В. Поезії. 1956 - 1964 / В.Сосюра. - К., 1987. - Т.4. - С. 100. Сосюра, В. Я знаю силу слова / В.Сосюра // Сосюра, В. Поезії. 1956 - 1964 / В.Сосюра. - К., 1987. - Т.4. - С. 137.

поет закликає пам'ятати, що «мова - це душа народу, народ без мови – не народ», говорить про могутню силу художнього слова. Ніжне і гнівне, сповнене любові до Вітчизни і ненависті до ворогів, це слово с гострою зброєю в руках митця, і його обов'язок - використовувані цю зброю лише на благо людям, на благо рідному народові.

Андрій Малишко... Поет, який любив рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по - новому осягнув їх суть і значення.

Як поет - лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. У піснях Малишка такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.

І здається, не випадковим є те, що останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»).

Малишко, А. Чому, сказати, й сам не знаю.../ Л. Малишко // Малишко, А. Прометей: вибрані твори / А.Малишко. - К., 1981.-С.190.

в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту. Людина смертна, а народ живе вічно.

Немає більшої радості в поета, як почути свою пісню, написану рідною мовою з уст народу. Андрій Малишко мав таку радість - його твори «Колгоспний вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Рідна мати моя» з ніжною музикою Платона - Майбороди стали народними піснями. Багатьом поезіям Малишка дали нове життя композитори: Л.Ревуцький, П.Козицький, М.Вериківський, Г.Майборода, А.Штогаренко, С.Козак. Завоювала народне визнання пісня «Цвітуть осінні, тихі небеса», до якої написав музику О.Білаш.

Українську мову забороняли різними циркулярами, називали мужицькою... А вона жила! Жила в чарівних піснях Марусі Чурай, в думах Остапа Вересая. На академічну висоту підняв її колишній кріпак, геній українського народу Тарас Шевченко. Квітла вона в творах мужньої Лесі та незламного Франка. Жила в кожній українській хаті.

І попри все, мова наша продовжувала жити у своєрідних і сильних віршах І.Драча, у глибокій ліриці Л.Костенко, в трагічній поезій В.Стуса. Нарешті вона вирвалася на простір вільного розвитку і дістала статус державної.

То ж не будемо зрікатися рідного слова, і хай звучи. і. повноголосо наша чудова мова, і «чистіша від сльози вона хай буде» (М.Рильський)

Підготувала бібліограф ЦБС В.М.Палій