Миттєвості війни в художній літературі

Тема Великої Вітчизняної війни посідає чільне місце у творчості українських письменників. 1941 року 440 літераторів стали до лав діючої армії на захист свободи нашої Батьківщини. Серед них О. Довженко, Ю. Збанацький, А. Малишко, П. Тичина, О. Гончар, Г. Тютюнник та багато інших. Полум'яні слова, які виходили з-під їхнього пера були могутньою зброєю. Прозові й поетичні твори, народжені духовним піднесенням, надавали захисникам рішучості та мужності. Разом із бійцями вони наближали перемогу.

Документальні матеріали з історії Великої Вітчизняної війни – невичерпне джерело великої драматичної сили та виразності. По-новому висвітлюють більшість звичних понять та норм, висуваючи на перший план найвищу цінність – людське життя. Звертаючись до теми війни, письменники намагаються показати важку долю людей, складні та трагічні колізії їхнього життя, породжені війною.

Багряний, І. Тигролови. Огненне коло [Текст]: Роман, повість / І. Багряний; худож. О. Мікловда.– К.: Укр. письменник, 1996. – 350 с.

Уперше повість «Огненне коло» з’явилася 1953 року у Німеччині у видавництві «Україна». Задумана вона була як перша частина великого роману і має підзаголовок «Повість про І трагедію під Бродами». У ліпні 1944 року поблизу міста Броди, що на Львівщині, Червона армія оточила й знищила корпус дивізії січових стрільців «Галичина». Ця дивізія мала зупинити головний наступ радянських військ у районі Броди –Зборів. Діяльність цієї дивізії була лише частиною довготривалої та складної визвольної боротьби українців. За приблизними підрахунками під Бродами загинуло 4000 вояків із 7000, які брали участь у битві. Безвусі хлопці марширують містом, сповнені «жадобою небувалого подвигу» задля людей, які благословляють ЇХ, осипають квітами. Вони йдуть на схід, як на свято, а попереду — жорстока реальність.

Фашисти брутально відбирають коней у тутешніх селян, але українські хлопці в мундирах ворога захистити їх не можуть. З першими ж боями самі потребують порятунку, дедалі більше переконуються, що вони лише гарматне м’ясо, «унтермейші», які скоро усі будуть перебиті.

Бій під Бродами — вражаюча картина суцільної вселюдської бійки. Перед нами страшна гримаса війни, якої не хоче сприймати ні розум, ні серце, навіть якщо вона справедлива, визвольна.

Образ матері з дитям — найтремтливіша деталь в «Огненному колі».

Ворог усе знищує, стирає з лиця землі найнедоторканіше і найсвятіше – авіація бомбить санітарну підводу з пораненими, мішенню стає і церква, де знайшли притулок жінки, старі, діти. На розритій землі лежить горілиць скинута з постаменту сніжно-біла скульптура Божої Матері з дитям на руках, але і вона забризкана кров’ю: хтось під нею шукав порятунку. В цьому світі навіть Божа Матір потребує порятунку, так само як і розтрощений людиною світ.

Автор передав свої болючі роздуми про те огненне коло, що оточило й знищило молодий український цвіт, у яке потрапив увесь народ, людська цивілізація.

До кращих творів української літератури про Велику Вітчизняну війну належить роман О. Гончара «Людина і зброя».

Гончар, О. Людина і зброя [Текст]: роман / О. Гончар; передм. О. Кундзіча. – К.: Укр. письменник, 1994. – 287 с.

Тему і героїв цієї книги письменникові підказало життя: він сам був учасником зображених подій і написав про людей, з якими пройшов бойовий шлях від берегів Волги до Праги.

У романі «Людина і зброя» письменник розповідає про початок Вітчизняної війни, про ті труднощі і випробування, які випали на долю нашого народу в перші місяці, і ту незбориму силу радянської людини, що привела її до перемоги.

Герої роману — в основному студенти Харківського університету, мрійники і.гуманісти, люди, що готували себе для праці з дітьми, щоб нести слово науки в народ у мирний час, але їх мріям не судилося здійснитися. Війна примусила взяти в руки зброю і піти на фронт боронити рідну Батьківщину від ворога.

Усі герої в романі живуть єдиним прагненням миру, заради миру беруть зброю в руки, ідучи на темні сили з єдиною волею до знищення війни.

Головна думка роману — зберегти людяність, не дати можливості зачерствіти душі. Олесь Гончар обвинувачує як загальнолюдське зло, так і антиморальні прояви окремих людей, вважаючи, що найменша підлість може згодом перерости у велику біду, ідо здатна призвести до трагедії багатьох людей або навіть народів. Письменника турбує не тільки доля рідної України, а й доля всього людства. Устами своїх героїв він гнівно засудив війни і все те зло, яке вони приносять людству.

Про внесок солдат-українців у перемогу над фашизмом розповідається у романі

Гончар, О. Прапороносці [Текст]: Трилогія / О. Гончар; післясл. В. Коваля; худож. оформл. М. Пшінки. – К.: Веселка, 1995. – 463 с.: ілюстр.

«Прапороносці» Олеся Гончара – роман-реквієм, це – гімн на честь полеглих.

Основна проблема роману – людина на війні. У творі змальовано біль утрат. Майже кожна сім’я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір, а багато з них шкандибали на милицях. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з «проривом до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю, з її тяжкою солдатською героїкою».

Олесеві Гончару долею судилося бачити одну із найжорстокіших воєн в історії людства на власні очі, пережити війну вразливою душею і чутливим серцем, перенести війну на своїх плечах. Доля поклала на його юнацькі плечі важкі мінометні плити, і здається, що ці плити лягли назавжди, на все життя.

Олесь Гончар повернувся з війни із почуттям свята і надії. Був переконаний, що цей трагічний катарсис, який пережило людство, гуманізує світ. Повернувся радісний і щасливий. Адже він залишився серед живих! Бачить знову голубе небо над рідною Україною, дивується сонцю і не може повірити: невже нема більше грому артилерійських канонад, шиплячого свиту мін, нема холоду мерзлої землі від свіжовиритої могли для друга, з яким ще вчора мріяли про хліб, про дім, про любов!

Героїчна боротьба українського народу проти фашистських загарбників відтворена у кіноповістях

Довженко, О. Зачарована Десна; Україна в огні; Щоденник [Текст]: Кіноповісті / О. Довженко; худож. оформл. О. Міщенка; передм. М. Жулинського; післямова і приміт. Р. Корогодського. – К.: Веселка, 1995. – 575 с.: ілюстр.

Кіноповість «Україна в огні» — один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників; найстрашніші і найбільші битви, відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях.

Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами… Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці… Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней».

Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді.

Збанацький, Ю. Ми – не з легенди [Текст] / Ю. О. Збанацький; передмова Ю. Бедзика; худож. О. І. Яцун. – 2-е вид. – К.: Укр. письменник, 1995. – 687 с.: портр.

Книга Юрія Збанацького «Ми — не з легенди» належить до визначних творів про історію партизанського руху в Україні. Письменник присвятив багато прозових творів людям, що обрали, як і сам автор, шлях партизанської боротьби під час Великої Вітчизняної війни.

Ю. Збанацький з документальною точністю повідомляє про перші формування партизанських загонів в рідному для нього Придесенні, про труднощі, з якими зіткнулися народні месники у період воєнного лихоліття, про виконання бойових операцій... З щирою відвертістю автор згадує трагічну долю близьких йому людей, які опинилися в тилу у ворога, увічнює образи героїчних партизанів, що разом з підпільниками мужньо боролися за звільнення країни від фашистських катів та їх прихвоснів. Автор завершує твір словами, які йдуть від самого серця: «Немає легендарних людей. Ми вийшли на партизанську дорогу — не з легенди. Ми вийшли з життя, з рідного народу, з його найглибших глибин».

Бабин яр увійшов до світової історії через трагедію, що сталась восени страшного 1941 року. Сотні тисяч людей пройшли смертним шляхом. У 1943 р. місто оповили дими страшних вогнищ: в'язні концтабору на помостах із надгробків спалювали останки загиблих, а зрештою і самі лишилися у безіменних могилах.

Кузнєцов, А.В. Бабин Яр [Текст] : роман – документ / А. Кузнєцов. – Київ : Саміт-книга, 2009. – 352, [16] с.: ілюстр.

Сам Кузнецов у передмові написав: «Усе в цій книжці — правда. Коли я розповідав епізоди цієї історії різним людям, всі вони в один голос стверджували, що я мушу написати книгу… Слово «документ», поставлене в підзаголовку цього роману, означає, що тут я наводжу тільки справжні факти й документи, і що ані найменшого літературного домислу, тобто того, як це «могло бути» або «мало бути», тут немає».

У цьому, власне, й сила роману, це робить його не просто літературним текстом, а джерелом, яким можна і слід користуватися, якщо ми прагнемо зрозуміти правду воєнних років.

Збереглися листи Кузнецова до ізраїльського журналіста, письменника і перекладача Шломо Евен-Шошана. Вони нещодавно опубліковані, і в одному з них — від 17 травня 1965-го — можна прочитати, як оцінював письменник загалом трагедію Бабиного Яру: «До 29 вересня 1941 року євреїв повільно вбивали в таборах, дотримуючись видимості законності. Треблінка, Освенцим тощо були пізніше. З Бабиного Яру вони узвичаїлися. Сподіваюся, Ви знаєте, як це було\? Вони вивісили наказ усім євреям міста зявитися з речами, цінностями в район товарної станції, потім оточили і почали розстрілювати. У цьому «потоку» загинуло безліч росіян, українців та інших — тих, хто проводжав близьких і друзів «на вокзал», дітей не вбивали, а закопували живцем, поранених не добивали. Земля над ровами ворушилася. Потім два роки в Бабиному Яру розстрілювали росіян, українців, циганів, загалом, людей усіх національностей. Думка, що Бабин Яр — це могила лише людей єврейської національності, — неправильна, і Євтушенко у своєму вірші відобразив лише один аспект Бабиного Яру. Це — могила інтернаціональна. Ніхто ніколи не підрахує, яких і скільки національностей там поховано, бо 90 % трупів спалено, а попіл переважно розсипано по ярах і полях».

Його задум, виношуваний двадцять років, утілювався непросто. Мабуть, тому й книжка вийшла з числа тих, які кожна нормальна людина зобов’язана хоча б раз у своєму житті прочитати. Книжка на всі часи.

Тема війна невичерпна. З'являються все нові і нові твори, які знову і знову змушують повернутися до вогняних подій сімдесятирічної давності і побачити в людині те, що ми ще не достатньо глибоко не усвідомили й не оцінили.

Рекомендована література:

Близнець, В. Землянка [Текст]: повість / В. Близнець. – К.: Дніпро, 1995. – 165 с.

Гончар, О. Поетичний пунктир походу [Текст]: Поезії / О. Гончар; упоряд. В. Гончар. – К.: Просвіта, 2000. – 119 с.: фотогр.

Гуменна, Д. Хрещатий Яр: Київ 1941 – 1943 [Текст]: Роман-хроніка / Д. Гуменна; упоряд. О. Кучерук; передм. О. Веремійчик.– К.: Вид – во ім. О. Теліги, 2001. – 407 с.: фотоілюстр.

Гуцало, Є. З вогню воскресли; Мертва зона; Біль і гнів; Безголов'я [Текст]: Повісті / Є. Гуцало; післямова В. Плюща. – К.: Укр. вид. група, 1996.– 430 с.

Малаков, Д. Оті два роки…: У Києві при німцях / Д. Малаков; іл. Г. Малакова. – К.: Амадей, 2002. – 317 с.: ілюстр.

На перехресті блискавиць: Вірші поетів-фронтовиків / Ред.-упоряд. М. Федунець.– Хмельницбк: Доля, 1995.– 63 с.: ілюстр.

Підготувала: В.М. Палій – бібліограф методично – бібліографічного відділу