Життя її – подвиг

До 100-річчя з дня народження Галини Дидик

для учнів 7-9 класів та юнацтва

У героїчному та жертовному змагу вояків УПА брали участь тисячі жінок. Окремим із них командування довірило бути зв'язковими найвищого політичного та військового керівництва підпільної України.

Цю відповідальну місію в Р. Шухевича виконували Катерина Зарицька, Галина Дидик, Одарка Гусяк, Ольга Ільків, Ірина Савицька, Марта Пашківська.

Галина Дидик була сьомою дитиною у родині, яка понад усе любила Бога й Україну. Змалечку Галя рівнялася не стільки на сестру Катерину, яка стала черницею, скільки на брата Івана, який під час Першої світової війни вступив до Легіону Січових Стрільців... Зовсім юною дівчиною Галя вступила до "Союзу українок", а 1935 року – і в ОУН. Дівчина опинилася у вирі визвольної боротьби проти поляків, епіцентром якої, нарівні з Галичиною, стала її рідна Тернопільщина. В тій боротьбі втратила свого нареченого-оунівця – поранений пострілом польського поліцейського, він помер у неї на руках…

1939 року Збруч перейшла Червона армія Почалися арешти. Серед оунівців, яких арештували першими, була й Галина. Майже рік її тримали у в’язниці Бережан.

Коли на противагу всім чужинським військам 14 жовтня 1942 року було створено Українську повстанську армію – Галина до неї вступила однією з перших, закінчила медичні курси і невдовзі очолила Український Червоний Хрест на Тернопільщині. Ім’я Галини Дидик і її місцеперебування стали повною таємницею навіть для рідних. Найрозповсюдженішими псевдо підпільниці стали Анна та Молочарка. Не злічити вигаданих імен у фальшивих посвідченнях Галини, які вона пред’являла на вулицях міст і сіл окупованої України спочатку німецьким, а потім радянським патрулям. Вона мала безліч турбот – збирала медикаменти для повстанців, організовувала підпільні лісові шпиталі й курси для медперсоналу. Все це в умовах підпілля діяло не гірше, аніж медичне забезпечення регулярних армій…. За це 1945 року Президія Української Головної Визвольної Ради нагородила Галину Дидик Бронзовим Хрестом Заслуги.

Додатковою турботою для Галини стало її призначення референтом, координатором роботи особистих зв’язкових командарма УПА Романа Шухевича. Так само вона відповідала за мережу конспіративних криївок та їхніх господарів, а ще – за здоров’я самого Шухевича.

Призначення референтом людини, що тямила в медицині, поліпшило стан генерала – він любив повторювати, що Галина рятує його від смерті.

Втім, здоров’я Шухевича ставало все гіршим, а коли він загубив у Одесі медальйон-іконку із зображенням Богородиці, подарований в дитинстві матір’ю, то мовив: "Це значить, що я скоро загину…"

Восени 1949 року стан здоров’я Провідника погіршився остаточно. Він вже не міг робити величезні марш-кидки, які раніше були для нього нормою.

Наприкінці лютого 1950 року бойовики з його особистої охорони почали говорити про те, що їхній командир помирає – жахливі перепади тиску й серцеві напади стали регулярними. Але Шухевичу судилося загинути в бою. 5 березня сотні солдатів НКВС оточили Білогорщу під Львовом, де в хаті у центрі села переховувався Шухевич. За фатальним збігом, наступної ночі він мав перебратися на іншу криївку і двоє його особистих охоронців якраз відбули її облаштовувати. Єдина людина УПА, яка була в хаті на ту пору – Галина Дидик. На стук вона відчинила двері і, хоча кілька енкавеесівців зразу ж заламали їй руки, встигла крикнути, мовляв, тут нікого чужого немає. Це було сигналом для Шухевича, але втекти він вже не міг – по сходах на другий поверх, де він був, вже підіймалося двоє офіцерів НКВС. Першим пострілом з пістолета Шухевич застрілив першого з них – майора, а другу кулю пустив собі у скроню…

Скориставшись перестрілкою, Галина розкусила ампулу з ціанистим калієм, зашиту в комірець кофтинки, але її "врятували" лікарі, які були під час операції поруч з енкавеесівцями. Протягом слідства, яке скінчилося тільки 18 жовтня 1951 року, жінка витримала 129 допитів. Деякі з них тривали по 15-16 годин без перерви. Змінювалися тільки слідчі. На перші допити потягли, не очікуючи, поки пройде параліч від вжитої отрути – до кабінету слідчого заносили на носилках. Галину били гумовими палицями з металевим плетенням, кололи наркотики, вибили зуби… В останні дні жовтня "трійка" МДБ СРСР засудила її до 25 років концтаборів. Але й після цього жінку продовжували цілих 20(!) років утримувати не в таборі, а в чотирьох стінах тюремної камери. І тільки 1971 року Галину Дидик перевели до табору.

Після звільнення приїхала до рідного села, але вже наступного дня її вислала міліція, суворо заборонивши з’являтися в Західній Україні. Трохи жила у знайомих вчительки й поетеси, а потім оселилася в Христинівці на Черкащині.

Мала невеличкий город, буквально сотку-дві – з того й жила. Дуже любила квіти – вони завжди цвіли біля її хатинки. А ще – книги. Їх мала дуже багато.

1979 року її викликали до Христинівського відділку КДБ. Попередили, що їм відомо про те, що до неї в гості приїздили ще дві колишні зв’язкові Шухевича – Катерина Зарицька й Одарка Гусяк. Пропонували зробити "заяву-каяття", назвавши УПА і Шухевича бандитами. Натомість гарантували пенсію і можливість переїхати на Тернопільщину. 67-річна жінка гордо відмовилася… Вночі їй побили вікна в хаті. Записка, прив’язана до однієї з кинутих каменюк, була списана лайкою, єдиним нормальним словом було "бандерівка"…

Того ж 1979-го Галина Дидик померла від інфаркту в Христинівській лікарні. До Бережан таки повернулася – але в труні. Рідні похоронили її швидко, тим самим випередивши КДБ, який навряд чи дозволив би це.

Галина була з тих людей, які самовіддано, беззастережно віддали все своє життя боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, тим самим наблизили для нас, її нащадків, 24 серпня 1991 року. Саме тому, так важливо пам'ятати таких людей як Г.Дидик, рівнятися на них і розповідати широкому загалу про її подвиг. Бо тільки та держава, яка шанує своїх героїв має право на майбутнє. Тож будьмо гідними її пам'яті та достойного майбутнього

Уривки зі спогадів Галини Дидик:

Слідство у Бережанській тюрмі НКВC, 1940 р.

Мене арештували 24 грудня 1940 р. Нас п’ять: був Логуш, адвокат, який згинув, пропав – директор союза кооператив. Четверо мужчин і я п’ята. Мене протримали майже рік в тюрмі. В одиночці сиділа. Тримали мене, бо я маю зв’язки з націоналістами і повинна все знати. Мали великі надії, а я нічого не знала. Мене потримали там повний рік і освободили. Не били мене, але зробили таке: вночі, після слідства, прийшли і в тім управлінню замість вивести мене до машини, повели в підвал. У підвалі читають вирок: за те, що я відмовляюся дати зізнання про свої зв’язки, присудили на розстріл. Мене тут же будуть розстрілювати. Дивлюся – темнуватий, подзьобаний підвал. Кажуть мені ставати під стіну, хочуть зав’язувати очі. Я кажу, що не треба. Відвернулася до стіни. Був стріл і згасло світло. І знову світло включають і зачинаються нарікання на електростанцію, що там якісь неполадки. Їм не вдалося, а другий раз їм стріляти не можна. Я перелякана. Мене ведуть до машини і заводять у камеру.

Конспіративна квартира ОУН у Львові, 1941–1944 рр.

За німців я працювала у Львові… Я мала гарні документи, мешкала на вул. Піярів навпроти Медінституту. Вибрали, що добре було б, щоб хтось у мене замешкав. Спитали, чи не може прийти до мене хтось з підпілля. Прийшов Микола Лебідь. Між іншим, німці так само переслідували і вбивали наших українців, як і большевики. Приходило дуже багато людей до мене. Приходив Дмитро Мирон. Вічний пропагандист. Його застрілили в Києві німці. Він був у формі німецького офіцера. Приходив до мене Старух Ярослав. Потім був такий поранений Маївський. Його поранили німці, він лежав напроти Медінституту, треба було його забрати. Я пішла і сказала, щоб його перенесли до мене. Його перенесли до мене, де він лікувався якийсь час. Стало підозріло, що до мене забагато людей приходить. Я саме виїхала до Бережан. Прийшло гестапо, мою квартиру здемолювали (обшукали), але, на щастя, нікого не знайшли.

Cлідство і допити у Львові, 1950 р.

"Мені давали всі ті листи, які ніби писав до мене Провідник. Наче він живе і пише мені листа. Я вдавала, що вірю в те. Пише, що то все пропаще, що треба вести себе розумно, що треба зберегти життя. Їх цікавило, де є гроші. За ті гроші мене катували, мордували. Спочатку на слідство мене носили на носилках. Я не ходила. І кормили мене шлангом. Спочатку кілька днів мене не били, тільки лякали. Потім зачали мене… обернуть на носилках на другу сторону і б’ють. Приходять 10-15 чоловік, ніч темна і б’ють мене. Чим б’ють? Шнур такий сплетений з тонесенького дрота в гумі діаметром 2, 5 см. На двох табуретках стояли носилки мої. Спочатку били гумою плоскою 4 см шириною. Знизу гуми плетіночка з тоненьких дротиків. Страшний біль. Здається, що тіло відходить від кости. Але коли б’ють, то не так страшно. Страх – коли збираються бити. Б’ють – втрачаю притомність, потім укол, лиють води і так день за днем, ніч за ніччю. То був один вид тортурів. Друге – страшна безсонниця. Слідство цілий день. На хвилю віднесуть у камеру, а спати не дають. Почались слухові і зорові галюцинації".

Друзі! Якщо ви хочете більше дізнатися про зв’язкову Галину Дидик, зверніться, будь ласка, до краєзнавчих картотек, які знаходяться в центральній районній бібліотеці та у центральній бібліотеці для дітей, за допомогою яких ви отримаєте інформацію про те, де можна знайти потрібний матеріал.

Підготувала: бібліограф методично – бібліографічного відділу ЦБ В.М.Палій